Елізабет Кюблер-Росс залишила свій незабутній слід в історії як американський вчений, психіатр, психолог і письменник. Вона присвятила своє життя вивченню теми, яку багато хто воліє обходити стороною – темі смерті. Далі на manhattanka.
Її напрацювання стали справжнім проривом у сфері догляду за невиліковно хворими пацієнтами, змінивши ставлення до контролю болю і до самої смерті. Кюблер-Росс проклала стежку в нову галузь – танатологію, а також ініціювала розвиток надання паліативної допомоги вмираючим в умовах спеціалізованих установ (хоспісах).
Її головний внесок – це опис п’яти стадій горя, які переживають ті, хто помирає: заперечення, гнів, торг, депресія і прийняття. Ця модель, що стала класикою, допомогла мільйонам усвідомити і пропрацювати свої почуття в процесі втрати близької людини.
Тернистий шлях до втілення мрії, всупереч волі батька
Елізабет, яка народилася однією з трійнят, у якої прогнози на виживання від лікарів були вельми песимістичними, з юних років мріяла пов’язати свою майбутню професійну діяльність з медициною – стати лікарем. Всупереч бажанню батька, який бачив її секретарем у своєму бізнесі, вона із завзятістю йшла до своєї мети. Працюючи на різних теренах, а після Другої світової війни допомагаючи як волонтерка в Польщі та інших країнах Європи, вона накопичила безцінний досвід і знання. У 1957-му році, закінчивши Цюрихський університет, Елізабет отримала заповітний диплом лікаря.
Переїзд до США і новий погляд на проблему в медицині
У 1958-му році Елізабет переїхала до США, де пройшла трирічну ординатуру з психіатрії в Державній лікарні Мангеттена. Вона з жахом виявила, що багато лікарів не хотіли визнавати неминучість смерті невиліковно хворих пацієнтів, тим самим відмовляючи їм у необхідній допомозі. Ця проблема торкнулася Кюблер-Росс до глибини душі, і вона почала розробляти програми з догляду та консультування таких людей.
Джерело фото: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/
На початку 1960-х років, працюючи науковим співробітником у медичній школі Університету Колорадо, вона читала лекції про важливість турботливого і шанобливого ставлення до людей, які помирають.
Особисте життя Елізабет Кюблер-Росс
У 1958-му році Елізабет вийшла заміж за свого однокурсника, американського студента-медика Емануеля “Менні” Росса, і переїхала до США. Разом вони пройшли стажування в лікарні Глен-Коув, Лонг-Айленд. У шлюбі у пари народилося двоє дітей: син Кеннет (1960-й) і дочка Барбара (1963-й). Шлюб розпався у 1979-му році.
У період з 1987-го до 1995-го року Кюблер-Росс перенесла кілька інсультів, що призвели до часткового паралічу лівого боку тіла. У цей же час закрилися ферма “Цілющі води” і Центр імені Елізабет Кюблер-Росс.
Джерело фото: https://www.zsz.ch/
Після пожежі нерухомості у Вірджинії та ще одного інсульту вона переїхала в Скоттсдейл, штат Аризона (1994-й). Черговий інсульт, що стався кілька місяців потому, прикував її до інвалідного візка. Кюблер-Росс, усвідомлюючи своє становище, хотіла мати можливість самостійно вибрати місце, де зустріне свою смерть.
У 1997-му році Опра Вінфрі відвідала Аризону, щоб взяти інтерв’ю у Кюблер-Росс і обговорити, чи проходить вона сама п’ять стадій горя. У 2002-му році в інтерв’ю газеті “The Arizona Republic” вона заявила про свою готовність до смерті, навіть вітаючи її, і назвала Бога “проклятим прокрастинатором”.
Елізабет Кюблер-Росс померла 24 серпня 2004 року у віці 78 років у будинку для літніх людей у Скоттсдейлі. Вона була похована на кладовищі Paradise Memorial Gardens у тому ж місті.
У 2005-му році її син Кен Росс заснував Фонд Елізабет Кюблер-Росс у Скоттсдейлі, штат Аризона.
Семінари, що змінили погляд на смерть
У 1965-му році Елізабет Кюблер-Росс отримала посаду доцента кафедри психіатрії в Чиказькому університеті. Там вона організувала цикл семінарів, де невиліковно хворі люди ділилися своїми переживаннями та почуттями. Саме ці бесіди лягли в основу її знаменитої моделі п’яти стадій горя, описаної в бестселері “Про смерть і вмирання” (1969-й рік).
Елізабет Кюблер-Росс та її колеги провели бесіди з тисячами пацієнтів. Під час цих інтерв’ю вони виявили низку спільних рис у переживаннях людей, які пережили клінічну смерть.
Джерело фото: https://www.bbc.com/
Пацієнти часто описували свої відчуття як дивовижні та безболісні. Вони точно знали, де перебували в момент смерті, і ніби випливали зі своїх тіл. Відчуття самотності не було – вони ніби зустрічалися з членами сім’ї або друзями. Крім цього, люди описували відчуття переміщення в місце, наповнене психічною енергією, світлом, любов’ю і теплом, які перевершують все, що вони коли-небудь відчували в житті. Повертатися до життя вони не хотіли.
Хоча семінари згодом довелося припинити, Кюблер-Росс продовжила активну діяльність: читала лекції, працювала з вмираючими пацієнтами. Завдяки її зусиллям медицина поступово відійшла від ігнорування теми смерті і почала приділяти більше уваги полегшенню страждань людей наприкінці життя.
Кюблер-Росс також зіграла важливу роль у становленні хоспісного руху і популяризації паліативної допомоги, допомагаючи невиліковно хворим людям знайти гідний догляд і підтримку.
Наприкінці 1970-х років Кюблер-Росс почала цікавитися питанням передсмертного переживання і набирати досвід у цьому напрямі. Вона проводила експерименти, пов’язані з виходом із тіла, і спілкувалася з духовними наставниками. Ці дослідження, хоча й викликали інтерес, також підірвали її репутацію в очах деяких людей.
На одному з психіатричних семінарів Кюблер-Росс вимовила фразу:
“Я точно знаю, що життя після смерті існує”.
Ця заява відразу ж зазнала різкої критики з боку наукової спільноти. Неприйняття її ідей, а також незгода з “інституційною політикою” лікарні призвели до того, що в 1973-му році вона залишила свою роботу.
На той час Кюблер-Росс уже отримала безліч запрошень з усього світу провести семінари, присвячені темі смерті та вмирання.
У 1976-му році Кюблер-Росс познайомилася з Джеєм Бархемом, колишнім фермером з Арканзасу, який заснував Церкву Грані Божественності. Бархем стверджував, що володіє даром спілкування з духами. Під його впливом Кюблер-Росс разом із ним і його дружиною анонсувала створення мережі франчайзингових центрів, присвячених консультуванню з питань життя і смерті.
Однак діяльність Бархема привернула увагу окружної прокуратури Сан-Дієго у зв’язку зі звинуваченнями в сексуальних домаганнях. Кюблер-Росс розірвала стосунки з ним і через роки визнала свою помилку, заявивши, що він обдурив багатьох людей.
Незважаючи на це, її вплив на медицину і психіатрію в питаннях смерті і вмирання складно переоцінити. Вона написала понад 20 книг, включно з автобіографією “Колесо життя: спогади про життя і смерть” (1997-й рік) і “Про горе і скорботу” (2005-й рік).
Особлива віха в кар’єрі – робота з дітьми
Особливе місце у своїй роботі Елізабет Кюблер-Росс приділяла дітям. Вона написала дві книжки, присвячені темі сприйняття смерті дітьми: “Життя зі смертю і вмиранням” (1981-й) і “Про дітей і вмирання” (1983-й).
Джерело фото: https://palliativecare.org.au/
У цих книгах Кюблер-Росс стверджує, що діти усвідомлюють смерть набагато раніше, ніж заведено вважати, і говорять про неї більш відкрито, ніж думають дорослі. Мова, яку вони використовують, залежить від віку.
Маленькі діти найчастіше вдаються до “невербальної символічної мови”: малюють, використовують зображення або предмети, щоб висловити своє розуміння смерті. Це відбувається тому, що вони ще не знають слів, щоб описати свої почуття.
Старші діти, підлітки та іноді навіть дорослі використовують “вербальну символічну мову”: розповідають історії, ставлять дивні запитання, щоб висловити свої переживання, пов’язані зі смертю. Вони можуть боятися безпосередньо запитувати про неї, тому вигадують історії або ставлять непрямі запитання, щоб отримати відповіді на свої запитання.